Hagen. Нове обличчя в редакції: Журналістка Ірина Горнєва втекла з України і зараз пише про приїзд до Гагена
У майбутньому роботу цієї газети підтримуватиме нове обличчя: Ірині Горнєвій 39 роки, вона до початку війни працювала журналістом в Україні, останнім часом у «Кременчуцькій газеті». Після втечі вона та її двоє дітей жили в Хоенлімбурзі. Чому, як українська журналістка, вона хоче тут допомогти біженцям.
+++ Hier lesen Sie das Interview mit Iryna Hornieva auf Deutsch +++
Ви працювали журналістом в Україні і на початку березня змушені були тікати до Хагена. Як це сталося?
Ірина Горнєва: Я жила в Кременчуці, що в центральній Україні. На той час наше місто ще не було зоною бойових дій. (На час публікації Кременчук було атаковано. (ракет майже повністю зруйнували важливу частину міста, тож жителі наразі перебувають без гарячої води та опалення). Тим не менш, ми чули тривогу про повітряний наліт кілька разів на день. Ми живемо на 5-му поверсі багатоквартирного будинку, і ми - мої діти і я, не почувалися в безпеці. Під час авіанальоту ми бігали до сусідньої школи — чи то серед ночі, чи то вдень. Більшість часу ми спали в одязі, мої діти не приймали душ, бо боялися, що тим часом пролунає сигнал наступного повітряного нальоту. Ти завжди відчуваєш, що ти в небезпеці. Слава Богу, з нами нічого не сталося, але коли я одного разу через вікно своєї квартири побачила у небі військовий літак, то була шокована. Я вирішила тікати, коли побачила фотографії зруйнованого центру Харкова. Колись я там жила і знаю, що поруч з площею є дитсадок, школа, університет, будинок дитячої та юнацької творчості. Я побачила палаючу адміністративну будівлю, і зрозуміла, що вони атакують не лише військові об’єкти, а й цивільне населення. Я вирішила тікати аби врятувати своїх дітей.
У вас там ще є родина?
Так, у Кременчуці. Моя старша сестра та її чоловік залишилися там, адже чоловікам заборонено виїжджати з країни під час війни. Моя сестра наразі піклується і про наших батьків.
У вас є контакт? (Чи підтримуєте ви контакт з родичами?)
Так, я віддала їм ключ від своєї квартири в Кременчуці, і там зараз мешкають вісім біженців, дві сім’ї. Ці люди раніше жили в Харкові, але їхні будинки там були зруйновані. Харків знаходиться приблизно за 400 кілометрів від Кременчука.
Скільки часу тривала дорога з Кременчука до Хагена?
Спочатку ми поїхали потягом до Львова, і це був кошмар. Дорога тривала 24 години, вагони були переповнені. Там, де зазвичай у купе сидять 6 людей, тепер скупчилися 20 людей. Мої діти лежали на підлозі, деякі люди лежали на багажних полицях, що над сидіннями. Той, хто мав сходити в туалет, повинен був перелазити або переступати через людей. Було дуже жарко, конденсат просто стікав по вікнах. Вночі ми часто зупинялися посеред дороги. Нам говорили вимкнути світло. Я думаю, тому, що це було небезпечно і ми саме проїздили повз Київ. Ми чули звуки на відстані, які ми не могли розпізнати, але вони були дуже схожі на постріли. Прибувши до Львова, ми залишилися там на одну ніч. А потім я почула про автобус, який прямує до Німеччини. Ми їхали на автобусі півтора дня і прибули просто в Хаген.
Ви знайшли житло на віллі в Хоенлімбурзі, яка була спеціально підготовлена для біженців компанією Waelzholz. Це було майже два місяці тому - що ви думаєте про Хаген?
Після прибуття вілла стала для нас майже раєм. У нас був будинок, їжі було вдосталь, діти отримали солодощі, приходили люди, які хотіли нам допомогти. Ми мали більше, ніж потрібно. Тепер початкове хвилювання вщухло, нам продовжують допомагати, але життя стає більш буденним.
Як виглядає ваше повсякденне життя на даний момент?
Ми встаємо вранці і збираємо дітей до школи. Після цього прибираємо хату, готуємо обід. Інакше нам нічого робити. Більшість часу ми шукаємо в Google, що тут робити, як зробити себе корисним, як знайти рішення, щоб налагодити життя тут.
Що для вас означає «прибути»?
Був час, коли я відчував себе мавпою в клітці. Я живу добре і дуже вдячний, що люди в Німеччині дають нам житло та їжу. Але я наразі не можу самостійно заробляти на їжу. Тому ми проводимо більшу частину дня, досліджуючи, як стати більш незалежними і бути корисними тут.
Як би ви чи інші біженці з вашого оточення, хотіли б долучитися? Що б ви хотіли зробити, щоб бути корисним тут?
Наприклад, ми хотіли б стати волонтерами в Хоенлімбурзі та Хагені. Ми звернулися до Карітасу, вони хотіли нам допомогти, але не змогли через пандемію. (Я особисто із задоволенням посадила б тут дерево, якщо у вас проводять такі публічні акції. Хоенлімбург став для нас домом на певний час, а за домівкою треба доглядати та покращувати її.
Яка, на вашу думку, найбільша проблема для українців, щоб приїхати до Німеччини?
Існує величезний інформаційний пробіл. Ми, біженці, не можемо до кінця зрозуміти, як ми щось отримуємо. Ми не хочемо порушувати правила, і ми дуже вдячні за те, що німці роблять для нас. Але ми не знаємо, як правильно це прийняти. Ми намагаємося бути ввічливими і робити це правильно, але це не завжди виходить. Я не одна, багато тисяч українських біженців тут почуваються так. Люди тут досі ввічливо говорять нам, що робити, але я не думаю, що так триватиме вічно.
Чи можете ви навести конкретні приклади з повсякденного життя, де ви це помічаєте?
Наприклад, коли ми їдемо потягом. Біженці можуть їздити безкоштовно. Спочатку це були лише короткі поїздки, тому достатньо було показати інспектору свій український паспорт. Але коли ми захотіли відвідати більші, більш віддалені міста за допомогою ICE, ми виявили, що нам також потрібні квиток і підтвердження, щоб мати можливість регулярно подорожувати. І ніде на вокзалі ми заздалегідь не знайшли жодних пояснень чи вказівок.
Тому це потрібно пояснити краще...
Так, і це треба десь зазначити. І навіть з електронним квитком: я раптом опинилася в першому класі, навіть не підозрюючи. Я не помітила різниці, бо це був мій перший раз у цьому поїзді. У порівнянні з українськими, німецькі потяги дуже чисті, сучасні та тихі. Ми не могли розрізнити 1-й і 2-й клас. Спочатку я запитувала у інспекторів, але ж вони не можуть пояснювати це тисячам біженців по черзі.
До кінця війни можуть пройти місяці. Чого ти хочеш досягти в Німеччині?
Я не хочу бути паразитом. Я не просто хочу брати, я хочу бути корисною – і я впевнена, що багато інших біженців відчувають те саме. Ми не хочемо більше, тому що ми жадібні. Але тому, що просто нудно і дивно сидіти вдома цілий день і нічого не робити, крім їжі та прибирання.
Отже, це також про гордість і самоповагу…
Так, абсолютно! А ще іноді буває соромно. Нашим дітям весело, коли вони просять безкоштовні бургери в ресторані швидкого харчування. Але, як доросла людина я хочу мати можливість платити за ці гамбургери і заробляти на них гроші. Але мені потрібно, щоб хтось пояснив мені, як я можу це зробити в цій країні.
Важливо вміти вести самостійне життя...
Я згоден. У нас на віллі Вельцгольца є помічники-біженці, як Вадим Плотніков з Хагена, який нас підтримує. Але у нього своє життя, робота і сім’я. Він не може бути поруч із нами цілий день, і ми цього також не хочемо. Ми повинні самі вчитися жити тут, але це важко, бо ми не розуміємо мови. Тому я хочу вивчити німецьку мову і хочу займатися дослідженнями. Також інформувати інших біженців, як вони можуть стати корисними в цій країні. Щоб вони сюди потрапили. Ми, українці, можемо багато і добре працювати – але хтось має пояснити нам правила гри, які діють у цій країні. Щоб ми цілими днями не просто їли, прибирали і брали гроші з держави.